Одеський Кіноман - кинообзоры

🧩 Зупинка #5 (фінал): «Батько» (The Father, 2020) Ентоні живе сам у лондонській квартирі. Відмовляється від доглядальниць. Впевнений що чудово справляється. Його дочка Анн хвилюється... Потім починають зникати речі. З'являються незнайомі люди. Кімнати змінюються. Той самий чоловік має різні обличчя. Та сама сцена відбувається знову...але інакше. Ти не знаєш чому вірити. І саме так відчуває себе Ентоні. Флоріан Зеллер адаптує власну п'єсу і будує фільм так що камера показує світ очима людини з деменцією. Це фільм зсередини деменції, а не історія про захворювання. Різниця величезна. Гопкінс виграв «Оскар» у 83 роки і став найстаршим актором в історії премії в цій категорії. І є одна деталь яка говорить все про підхід режисера: коли персонаж називає свою дату народження — це реальна дата народження самого Гопкінса. Межа між актором і роллю стирається навмисно. Олівія Колман грає дочку Анн. І це тихий, непомітний подвиг. Вона несе весь емоційний тягар фільму без жодної сцени де можна "показати гру". Просто жінка яка кохає батька і не може йому допомогти. Музику написав Людовіко Ейнауді — той самий що писав для «1+1» з нашого французького маршруту. Збіг але приємний. Що помічати: меблі і предмети в квартирі. Вони змінюються між сценами і ти починаєш відстежувати ці зміни як детектив. Але саме в цьому і є пастка: ти намагаєшся знайти логіку там де її немає. Так само як Ентоні. Чому він закриває маршрут: п'ять днів, п'ять рівнів ненадійності. Алкоголь, прихована провина, психоз, загадка світу і нарешті найболючіше: власна пам'ять яка зраджує. Ненадійний оповідач тут — не прийом і не трюк. Це трагедія. Маршрут пройдено. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔