Одеський Кіноман - кинообзоры

🌆 Понеділок зупинка #1: «Я — легенда» (2007) Нью-Йорк. 2012 рік. Порожні вулиці, трава проростає крізь асфальт, олені біжать Пятою авеню. Місто живе — але людей немає. Роберт Невілл (Вілл Сміт) прокидається щоранку, робить зарядку, їде на полювання за їжею, повертається до ночі і замикає всі двері. Вночі виходять вони. Він єдиний хто вижив після вірусу який мав лікувати рак — і перетворив людство на агресивних нічних мутантів. Його єдиний друг — німецька вівчарка Саманта. Це третя екранізація роману Річарда Метісона 1954 року — і найкасовіша. Бюджет 150 мільйонів доларів, касовий збір 585 мільйонів. Але головне тут не цифри. Перші сорок хвилин фільму — майже без слів. Вілл Сміт і порожнє місто. Режисер Френсіс Лоуренс знімає самотність так фізично відчутно що ти починаєш розуміти чому Невілл розмовляє з манекенами в магазині і щодня о певній годині включає радіо — просто щоб чути власний голос у відповідь на щось. Сцена з собакою — без спойлерів — одна з найважчих емоційно сцен в жанрі постапокаліпсису. Що помічати: деталі щоденного ритуалу Невілла. Він живе за розкладом — не тому що так зручно, а тому що розклад тримає його психіку від розпаду. Порядок як остання лінія оборони проти божевілля. Чому він відкриває маршрут: це найбільш людяний фільм зі списку. Тут немає глобальних битв і героїчних жертв — є одна людина яка намагається залишатись людиною коли навколо немає нікого хто б міг нагадати їй що це означає. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔