🔒Открыть пост
и посмотреть медиа
и посмотреть медиа
🇺🇦 З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, УКРАЇНО.
Сьогодні хочеться написати не просто привітання.
Хочеться нагадати нам усім, що саме ми сьогодні святкуємо.
Бо 24 серпня для українця це не просто червона дата в календарі.
Це день, за яким стоять століття боротьби.
Століття, у яких Україну намагалися стерти, розділити, підкорити, перейменувати, переписати нашу історію і переконати нас у тому, що нас нібито ніколи не було.
А ми були.
І є.
І будемо.
Українська державність має історію, яка набагато старша за 1991 рік.
Київська Русь.
Козацька держава.
Гетьманщина.
Українська Народна Республіка.
Західноукраїнська Народна Республіка.
Акт Злуки 22 січня 1919 року.
Український визвольний рух.
Дисиденти.
Шістдесятники.
Майдан.
І зрештою 24 серпня 1991 року.
Навіть сам Акт проголошення незалежності починається словами про продовження тисячолітньої традиції українського державотворення. Тобто 1991 рік не створив Україну з нуля. Він дав можливість відновити державність, за яку українці боролися поколіннями.
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Люди тоді теж мріяли про одну Україну.
Про державу, яка буде своєю.
Про землю, де українці самі вирішуватимуть, як їм жити.
І нехай історія тоді не дала їм можливості довести цю справу до кінця, сама мрія нікуди не зникла.
Вона пережила десятиліття.
Пережила репресії.
Голодомор.
Розстріляне відродження.
Заборони української мови.
Тюрми.
Сибір.
Війну.
Імперії.
Радянський режим.
Вона пережила тих, хто був упевнений, що української держави більше ніколи не буде.
А потім настав 24 серпня 1991 року.
У Києві, у стінах Верховної Ради, депутати проголосували за проголошення України незалежною демократичною державою.
У самому Акті було визначено, що територія України є неподільною і недоторканною, а на її території діють Конституція та закони України.
Але знаєте, що для мене найважливіше.
Незалежність тоді не залишилася просто папером.
1 грудня 1991 року український народ сам сказав своє слово на референдумі.
І абсолютна більшість громадян підтвердила Акт проголошення незалежності.
Це був голос народу.
Не одного політика.
Не однієї партії.
Не однієї області.
України.
І ось уже понад три десятиліття ми живемо у своїй державі.
Але сьогодні ми повинні чесно сказати одне.
Незалежність не закінчується в моменті, коли її проголосували.
Її потрібно захищати.
Щодня.
І сьогодні це особливо боляче усвідомлювати.
Бо поки ми вітаємо одне одного зі святом, тисячі наших людей продовжують робити все можливе, щоб це свято взагалі існувало.
Завдяки піхоті.
Завдяки артилерії.
Завдяки танкістам.
Завдяки розвідці.
Завдяки операторам безпілотників.
Завдяки нашим льотчикам.
Завдяки силам протиповітряної оборони.
Завдяки морякам.
Завдяки зв’язківцям.
Завдяки медикам.
Завдяки саперам.
Завдяки водіям.
Завдяки ремонтникам.
Завдяки рятувальникам.
Завдяки прикордонникам.
Завдяки поліцейським.
Завдяки енергетикам, які після чергового удару знову повертають світло в наші домівки.
Завдяки залізничникам, які продовжують везти людей навіть тоді, коли над країною летять ракети.
Завдяки волонтерам.
Завдяки медикам у цивільних лікарнях.
Завдяки кожному підприємцю, який продовжує працювати.
Завдяки кожному вчителю, який продовжує навчати дітей.
Завдяки кожній матері, яка виховує наступне покоління українців.
Завдяки кожному батькові, який чекає.
Завдяки кожній дівчині, яка чекає свого хлопця з фронту.
Завдяки кожному хлопцю, який чекає повернення своєї коханої.
Завдяки кожному українцю, який донатить, допомагає, працює і просто не здається.
І найбільше.
Завдяки тим, хто вже ніколи не повернеться додому.
Тим, чиї імена ми можемо не знати.
Тим, чиї фотографії стоять на наших площах.
Тим, чиї матері досі не можуть повірити, що більше не почують рідного голосу.
Тим, хто останній раз обійняв своїх близьких і пішов захищати країну.
Тим, хто віддав Україні найдорожче.
Своє життя.
Ось завдяки кому ми сьогодні стоїмо.
Не завдяки красивим словам.
Не завдяки святковим концертам.
Не завдяки дописам у соціальних мережах.
А завдяки людям.
Людям, які у найважчі моменти сказали собі:
«Я не відступлю».
І знаєте.
Ми маємо право втомлюватися.
Маємо право злитися.
Маємо право іноді опускати руки.
Бо ми живі.
Але ми не маємо права забути, за що стоїмо.
Не маємо права забути тих, хто віддав життя.
Не маємо права забути тих, хто сьогодні сидить у холодному окопі.
Не маємо права забути тих, хто зараз чергує в небі.
Не маємо права звикнути до війни настільки, щоб перестати цінувати життя.
Бо за кожним нашим звичайним ранком може стояти чиясь надлюдська робота.
За можливістю випити каву зранку стоїть чиясь ніч без сну.
За можливістю обійняти рідних стоїть чиясь служба далеко від дому.
За можливістю написати цей допис стоять люди, які роблять усе, щоб ми могли просто жити.
І тому сьогодні я хочу сказати кожному з вас.
Бережіть Україну.
Не тільки на словах.
Бережіть її пам’яттю.
Бережіть її мовою....
