Одеський Кіноман - кинообзоры

🧩 Альтернатива дня: «Малхолланд Драйв» (Mulholland Drive, 2001) Якщо «Батько» — найболючіший і найчесніший фінал маршруту, ось альтернатива де ненадійність оповідача доведена до абсолюту. Молода жінка приїжджає до Лос-Анджелеса щоб стати актрисою. Зустрічає незнайомку з амнезією. Разом вони шукають відповіді. І чим далі тим менше зрозуміло що реальне. Девід Лінч знімає це як сон і буквально: перша половина фільму і друга існують в різних вимірах реальності. Нема єдиної правильної інтерпретації. Є десятки теорій і жодної остаточної відповіді. Де «Батько» дає тобі чітке емоційне переживання без інтелектуальної головоломки — «Малхолланд Драйв» дає головоломку без остаточного вирішення. Ідеально для тих хто після тижня хоче ще більше запитань і ще менше відповідей. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🧩 Зупинка #5 (фінал): «Батько» (The Father, 2020) Ентоні живе сам у лондонській квартирі. Відмовляється від доглядальниць. Впевнений що чудово справляється. Його дочка Анн хвилюється... Потім починають зникати речі. З'являються незнайомі люди. Кімнати змінюються. Той самий чоловік має різні обличчя. Та сама сцена відбувається знову...але інакше. Ти не знаєш чому вірити. І саме так відчуває себе Ентоні. Флоріан Зеллер адаптує власну п'єсу і будує фільм так що камера показує світ очима людини з деменцією. Це фільм зсередини деменції, а не історія про захворювання. Різниця величезна. Гопкінс виграв «Оскар» у 83 роки і став найстаршим актором в історії премії в цій категорії. І є одна деталь яка говорить все про підхід режисера: коли персонаж називає свою дату народження — це реальна дата народження самого Гопкінса. Межа між актором і роллю стирається навмисно. Олівія Колман грає дочку Анн. І це тихий, непомітний подвиг. Вона несе весь емоційний тягар фільму без жодної сцени де можна "показати гру". Просто жінка яка кохає батька і не може йому допомогти. Музику написав Людовіко Ейнауді — той самий що писав для «1+1» з нашого французького маршруту. Збіг але приємний. Що помічати: меблі і предмети в квартирі. Вони змінюються між сценами і ти починаєш відстежувати ці зміни як детектив. Але саме в цьому і є пастка: ти намагаєшся знайти логіку там де її немає. Так само як Ентоні. Чому він закриває маршрут: п'ять днів, п'ять рівнів ненадійності. Алкоголь, прихована провина, психоз, загадка світу і нарешті найболючіше: власна пам'ять яка зраджує. Ненадійний оповідач тут — не прийом і не трюк. Це трагедія. Маршрут пройдено. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🚂 Зупинка #1: «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016) Рейчел щодня їде тим самим потягом через передмістя Нью-Йорка. Щодня дивиться у вікно на будинок де живе ідеальна пара. Вигадує їм імена і історії. Заздрить їхньому щастю. Потім пара зникає з поля зору. І Рейчел виявляється єдиним свідком з однією проблемою: вона алкоголічка з провалами в пам'яті яка не пам'ятає що робила тієї ночі. Чесно про фільм: критики були суворими — 44% на Rotten Tomatoes і консенсус "Емілі Блант недостатньо щоб врятувати фільм від мелодрами". Але глядачі оцінили інакше. І ось чому це все одно ідеальний вхід у маршрут. Емілі Блант зіграла Рейчел як британку, навіть попри те що дія перенесена до Нью-Йорка. Це було свідоме рішення режисера і самої Блант. І саме ця відчуженість і незручність додає персонажу правдивості. Три жінки — три версії одних і тих самих подій. Рейчел, Меган і Анна (Ребекка Фергюсон). Кожна бачить правду по-своєму. Жодній не можна вірити повністю, включно з тією яка веде оповідь. Що помічати: як камера підкреслює нечіткість пам'яті Рейчел — розмиті кадри, нелінійний монтаж, повтори одних і тих самих сцен з різних кутів. Форма розповіді відображає стан оповідача. Чому він відкриває маршрут: тут ненадійний оповідач, через зовнішню обставину, алкоголь і провали. Найзрозуміліша і найдоступніша версія теми. Далі буде складніше і болючіше. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🎬 Кіномаршрут тижня: Ненадійний оповідач: коли не знаєш кому вірити до останньої хвилини 55% голосів — найпереконливіша перемога за останні тижні. Ви обрали найхитріший жанр. Маршрут будується навколо одного питання яке поступово стає болючішим: кому (або чому) не можна вірити? Понеділок — «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016) Найдоступніший вхід. Рейчел щодня їде потягом і спостерігає за чужим життям у вікні. Потім стається вбивство, де вона єдиний свідок. Але вона алкоголічка з провалами в пам'яті і навіть сама не знає що бачила. Три жінки, три версії подій...і жодній не можна вірити повністю. Вівторок — «Винний» (Den skyldige, 2018) Датський трилер де весь фільм відбувається в одній кімнаті. Диспетчер поліцейської служби порятунку отримує дзвінок від жінки яку викрадають. Він не може вийти з офісу і мусить рятувати її тільки через телефон. Те, чого ти не бачиш страшніше за те, що бачиш. І оповідач тут — сам головний герой якому не можна вірити з причини яку дізнаєшся в кінці. Середа — «Укриття» (Take Shelter, 2011) Чоловік бачить апокаліптичні видіння — бурі, натовпи людей з чорними очима, кінець світу. Він починає будувати бомбосховище. Його дружина, сусіди і він сам не знають, він пророк чи психічно хворий? Майкл Шеннон у найкращій ролі своєї кар'єри. Четвер — «Палаючий» (Burning, 2018) Корейський шедевр де ненадійність оповідача це не прийом, а стан світу. Молодий чоловік зустрічає знайому і її загадкового нового друга Бена. Бен одного вечора розповідає про незвичне хобі... і дівчина зникає. Фільм заснований на оповіданні Харукі Муракамі. Ти так і не дізнаєшся що відбулось насправді. І це найчесніша річ яку може зробити фільм. П'ятниця — «Батько» (The Father, 2020) Фінал і найболючіший фільм маршруту. Ентоні Гопкінс з деменцією. Камера показує світ його очима: кімнати змінюються, люди з'являються і зникають, час стрибає. Ти не можеш довіряти нічому що бачиш. Саме так відчуває себе людина з деменцією. «Оскар» за найкращий сценарій і найкращу чоловічу роль. Цілком заслужено. П'ять фільмів: від зовнішньої брехні до зради власної пам'яті. Від трилера до трагедії.