Odesky Kinoman - críticas de cine

✨ Місце для хороших думок, красивих історій і контенту, який залишається з тобою надовго ✦ Знайдіть канал, який захочеться залишити собі Зібрали канали для натхнення, нових відкриттів, цікавих історій і тих моментів, коли хочеться подивитися на звичні речі під іншим кутом

🔥 Зупинка #4: «Спалення» (Burning, 버닝, 2018) Чон Су — молодий кур'єр з Сеулу. Одного дня зустрічає Хе Мі — дівчину з рідного міста, яку ледве пам'ятає. Вона просить доглянути за котом поки вона в Африці. Повертається з таємничим новим другом на ім'я Бен. Одного вечора Бен розповідає Чон Су про незвичне хобі. Потім Хе Мі зникає. Чон Су починає стежити за Беном. І не може зрозуміти що відбулось...і чи відбулось взагалі щось. Лі Чан-дон адаптує оповідання Харукі Муракамі і додає елементи з Вільяма Фолкнера. Результат — фільм який неможливо визначити жанрово: починається як мелодрама, стає трикутником стосунків, перетворюється на детектив і залишається нічим з цього одночасно. Стівен Єн (той самий Ґлен з «Ходячих мерців») грає Бена з такою холодною елегантністю, що кожна його поява на екрані змушує тебе не знати що думати. Це нетипова роль для актора якого звикли бачити героєм — і саме тому вона така сильна. 83 нагороди, 191 номінація — третє місце у списку найкращих фільмів 2018 року за версією легендарного журналу Sight & Sound. Жодного «Оскара», бо корейська академія обрала інший фільм для заявки. Рішення яке досі обговорюють. Що помічати: кіт Хе Мі якого Чон Су доглядає але якого ніколи не бачить. Кіт є чи його немає? Це перша з багатьох речей у фільмі яку неможливо підтвердити. І сцена де Хе Мі їсть невидимий мандарин — ключ до розуміння всього фільму. Чому він четвертий у маршруті: три попередні дні — ненадійність через алкоголь, через приховану провину, через психіку. Сьогодні — ненадійність як стан самого світу. Лі Чан-дон не дає відповіді і це принципова позиція. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🌪 Альтернатива дня: «Спокута» (Atonement, 2007) Якщо «Укриття» — це ненадійність через психіку, ось фільм де ненадійний оповідач це просто дитина, яка неправильно зрозуміла що бачила. 1935 рік. Тринадцятирічна Бріоні бачить сцену між старшою сестрою і молодим чоловіком...і інтерпретує її неправильно. Її свідчення руйнує два життя. Решта фільму — спроба зрозуміти чи можна це виправити і чи існує взагалі спокута за таку помилку. Хімія між Кірою Найтлі і Джеймсом МакЕвой робить трагедію ще болючішою. Джо Райт знімає одним з найвідоміших довгих планів в історії кіно — евакуація Дюнкерка в одному безперервному восьмихвилинному кадрі. Де «Укриття» залишає питання відкритим — «Спокута» дає відповідь. І вона ще болючіша за невизначеність. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🌪 Зупинка #3: «Укриття» (Take Shelter, 2011) Кертіс — будівельник з маленького міста в Огайо. Хороший чоловік, хороший батько, хороший сусід. Потім починаються сни. Апокаліптичні хмари. Птахи що летять у неправильному напрямку. Дощ кольору моторного масла. Люди навколо з чорними очима які хочуть завдати йому шкоди, включно з дружиною і дочкою. Він починає будувати бомбосховище на задньому дворі. Джефф Нікольс — режисер якого в Голлівуді мало знають але кінознавці обожнюють — будує фільм навколо одного питання яке не дає спокою до останнього кадру: Кертіс пророк чи він хворий? Майкл Шеннон несе весь фільм на плечах — розумний, чутливий, турботливий чоловік якого поступово охоплює щось чому він сам не може дати назву. Критики досі вважають що він заслуговував на номінацію на «Оскар» і що Академія зробила одну з найбільших помилок десятиліття його не номінувавши. Джессіка Честейн грає дружину, і це одна з кращих її ролей. Жінка яка кохає чоловіка і одночасно боїться за нього і за себе. Фінальна сцена (відпустка на березі моря) додає останній твіст який перевертає все, що ти думав про природу видінь Кертіса. Нікольс не дає прямої відповіді. І саме це правильно. Що помічати: в родині Кертіса є історія психічних розладів... і це єдина підказка яку режисер дає глядачу. Решта — твоя інтерпретація. Фільм однаково переконливий в обох прочитаннях, і в цьому його геніальність. Чому він третій у маршруті: перші два дні ненадійний оповідач знає, що бреше або приховує. Сьогодні оповідач сам не знає, чи можна йому вірити. Ненадійність стає екзистенційною. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

📞 Альтернатива дня: «Розплющ очі» (Abre los ojos, 1997) Якщо «Винний» — це ненадійність через те чого ти не бачиш, ось фільм де ненадійність через те що ти не розумієш що бачиш. Сезар — молодий красивий іспанець якому є все. Потім автомобільна аварія руйнує його обличчя. Потім реальність починає розсипатись і він більше не може відрізнити сон від яви. Алехандро Аменабар зняв це у 25 років і Голлівуд зробив рімейк: «Ванільне небо» (2001) з Томом Крузом. Але іспанський оригінал темніший і чесніший. Пенелопа Крус грає в обох версіях, бо продюсери не могли уявити нікого іншого в цій ролі. Для тих хто вже бачив «Ванільне небо» оригінал дасть зовсім інше відчуття тієї ж історії. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

📞 Зупинка #2: «Винний» (Den skyldige, 2018) Асґер Гольм — поліцейський якого тимчасово переведено на чергування в диспетчерській службі порятунку. Завтра суд розгляне справу про його минуле. Сьогодні він просто відповідає на дзвінки. Потім телефонує жінка. Вона говорить спокійно, наче розмовляє з донькою. Але Асґер розуміє: її викрали. Вона сидить в машині поруч з викрадачем і не може говорити відкрито. Наступні 85 хвилин — одна кімната, один актор, тільки телефонні розмови. Бюджет фільму — €500,000. Касовий збір — $4.6 мільйони. Режисерський дебют Густава Мьоллера який переміг на Sundance і став данською заявкою на «Оскар». Ідея виникла після того як Мьоллер знайшов на YouTube відео де викрадена жінка телефонує диспетчеру поки викрадач сидить поруч, і вразився наскільки аудіозапис без жодного відео може передати жах ситуації. Весь фільм побудований на цьому принципі: ти нічого не бачиш — тільки чуєш. І мозок сам добудовує картину. Американський рімейк вийшов у 2021 році з Джейком Джилленголом — але оригінал сильніший. Бо Якоб Седерґрен несе весь фільм один і робить це так що ти забуваєш дихати. Що помічати: назва фільму «Винний», і питання хто саме винний розкривається не там де ти очікуєш. Асґер рятує жінку і одночасно переслідує власну провину яка виходить на поверхню через кожен телефонний дзвінок. Чому він другий у маршруті: вчора оповідач брехав через алкоголь і провали пам'яті. Сьогодні оповідач бреше сам собі... і ти це розумієш лише в кінці. Ненадійність стає внутрішньою. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🚂 Альтернатива дня: «Острів проклятих» (Shutter Island, 2010) (Цей фільм вже був у маршруті психологічних трилерів — якщо бачив, пропускай. Якщо ні — ідеальна альтернатива.) Скорсезе і Ді Капріо — федеральний маршал розслідує зникнення пацієнтки з психіатричної лікарні на острові. І поступово починає розуміти що щось тут не так — з лікарнею, з островом, і можливо з ним самим. Де «Дівчина у потягу» — ненадійна через алкоголь, тут ненадійність глибша і страшніша. Скорсезе будує атмосферу де ти не можеш довіряти нічому — і це відчуття не відпускає навіть після фіналу. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🚂 Зупинка #1: «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016) Рейчел щодня їде тим самим потягом через передмістя Нью-Йорка. Щодня дивиться у вікно на будинок де живе ідеальна пара. Вигадує їм імена і історії. Заздрить їхньому щастю. Потім пара зникає з поля зору. І Рейчел виявляється єдиним свідком з однією проблемою: вона алкоголічка з провалами в пам'яті яка не пам'ятає що робила тієї ночі. Чесно про фільм: критики були суворими — 44% на Rotten Tomatoes і консенсус "Емілі Блант недостатньо щоб врятувати фільм від мелодрами". Але глядачі оцінили інакше. І ось чому це все одно ідеальний вхід у маршрут. Емілі Блант зіграла Рейчел як британку, навіть попри те що дія перенесена до Нью-Йорка. Це було свідоме рішення режисера і самої Блант. І саме ця відчуженість і незручність додає персонажу правдивості. Три жінки — три версії одних і тих самих подій. Рейчел, Меган і Анна (Ребекка Фергюсон). Кожна бачить правду по-своєму. Жодній не можна вірити повністю, включно з тією яка веде оповідь. Що помічати: як камера підкреслює нечіткість пам'яті Рейчел — розмиті кадри, нелінійний монтаж, повтори одних і тих самих сцен з різних кутів. Форма розповіді відображає стан оповідача. Чому він відкриває маршрут: тут ненадійний оповідач, через зовнішню обставину, алкоголь і провали. Найзрозуміліша і найдоступніша версія теми. Далі буде складніше і болючіше. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🎬 Кіномаршрут тижня: Ненадійний оповідач: коли не знаєш кому вірити до останньої хвилини 55% голосів — найпереконливіша перемога за останні тижні. Ви обрали найхитріший жанр. Маршрут будується навколо одного питання яке поступово стає болючішим: кому (або чому) не можна вірити? Понеділок — «Дівчина у потягу» (The Girl on the Train, 2016) Найдоступніший вхід. Рейчел щодня їде потягом і спостерігає за чужим життям у вікні. Потім стається вбивство, де вона єдиний свідок. Але вона алкоголічка з провалами в пам'яті і навіть сама не знає що бачила. Три жінки, три версії подій...і жодній не можна вірити повністю. Вівторок — «Винний» (Den skyldige, 2018) Датський трилер де весь фільм відбувається в одній кімнаті. Диспетчер поліцейської служби порятунку отримує дзвінок від жінки яку викрадають. Він не може вийти з офісу і мусить рятувати її тільки через телефон. Те, чого ти не бачиш страшніше за те, що бачиш. І оповідач тут — сам головний герой якому не можна вірити з причини яку дізнаєшся в кінці. Середа — «Укриття» (Take Shelter, 2011) Чоловік бачить апокаліптичні видіння — бурі, натовпи людей з чорними очима, кінець світу. Він починає будувати бомбосховище. Його дружина, сусіди і він сам не знають, він пророк чи психічно хворий? Майкл Шеннон у найкращій ролі своєї кар'єри. Четвер — «Палаючий» (Burning, 2018) Корейський шедевр де ненадійність оповідача це не прийом, а стан світу. Молодий чоловік зустрічає знайому і її загадкового нового друга Бена. Бен одного вечора розповідає про незвичне хобі... і дівчина зникає. Фільм заснований на оповіданні Харукі Муракамі. Ти так і не дізнаєшся що відбулось насправді. І це найчесніша річ яку може зробити фільм. П'ятниця — «Батько» (The Father, 2020) Фінал і найболючіший фільм маршруту. Ентоні Гопкінс з деменцією. Камера показує світ його очима: кімнати змінюються, люди з'являються і зникають, час стрибає. Ти не можеш довіряти нічому що бачиш. Саме так відчуває себе людина з деменцією. «Оскар» за найкращий сценарій і найкращу чоловічу роль. Цілком заслужено. П'ять фільмів: від зовнішньої брехні до зради власної пам'яті. Від трилера до трагедії.