Odesky Kinoman - film reviews

🌑 «Темне місто» (Dark City, 1998) У понеділок місто виконувало бажання героя. До п’ятниці воно вже підозріло багато вирішує самостійно. Знайома історія стосунків, тільки партнер складається з будинків. Герой фільму Алекса Прояса намагається зрозуміти, що сталося з ним і чому навколишній світ не складається в надійну картину. Ніч, кімнати, провулки й уривки пам’яті підкидають питання швидше, ніж він знаходить відповіді. Перед переглядом краще залишити собі саме цей обсяг інформації. Після «Міста Бога» фантастика може здатися різким поворотом. Але протягом тижня ми вже стежили, як місце визначає мрію, близькість, можливості й біографію. Прояс добирається до наступної межі: чи можна відділити особистість від знайомих вулиць і спогадів, пов’язаних із ними? Що помічати: 📌архітектуру, яку важко впевнено прив’язати до одного часу; 📌переходи між кімнатами й вулицями; ніч як постійну умову життя. Спробуйте відчути момент, коли звичний орієнтир перестає заспокоювати. Будинок начебто має допомагати знаходити дорогу, а ти дедалі менше розумієш, куди потрапив. У цьому й функція фіналу. Ми починали із задоволення впізнавання: Париж виглядав так, як герой мріяв. Закінчуємо сумнівом, звідки взялося саме відчуття знайомого й наскільки йому можна довіряти. Для мене останнє питання маршруту таке: якби прибрати місто твого дитинства, щоденні дороги й місця важливих зустрічей, скільки довелося б пояснювати заново? Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

📷 «Місто Бога» (Cidade de Deus, 2002) Зазвичай дорослі питають дитину, ким вона хоче стати. У цьому районі список варіантів готують люди, яким краще взагалі не довіряти профорієнтацію. Фільм Фернанду Мейрелліша, створений за участі співрежисерки Каті Лунд, проводить нас через роки життя району Ріо-де-Жанейро. Тут змінюються обличчя, зброя переходить із рук у руки, а молодші уважно вчаться в старших. Навіть коли урок давно мав би налякати всіх присутніх. «Ненависть» показала людей, яким місто обмежує доступ. Сьогодні дивимося, як середовище формує уявлення про доступне майбутнє. Насильство стає одним зі способів здобути ім’я, гроші й видимість. Воно не виникає нізвідки з появою чергового лиходія: у нього вже є місця, звички й наступники. Що помічати: 📌як повертаються ті самі вулиці в різні роки; 📌як змінюється значення знайомого місця залежно від того, хто ним розпоряджається; як діти дивляться на старших. 📌Окремо — камеру в руках героя: можливість побачити й зафіксувати подію відкриває іншу роль усередині цього світу. Фільм дуже енергійно знятий. Саме тому корисно не плутати захоплення монтажем із захопленням тим, що відбувається. Стрімкий рух може захопити раніше, ніж встигаєш усвідомити ціну конкретної сцени. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

Середа — альтернатива 🏠 «Паразити» (Gisaengchung, 2019) Після «Ненависті» можна змінити Париж на Сеул і перевірити, як соціальна відстань виглядає у вертикальному напрямку. У Пон Джун Хо добробут дуже добре дружить із висотою. Особливо помітно, коли починається дощ. Одна родина мешкає в напівпідвалі, інша — у просторому будинку. Історія їхнього зближення поступово пояснює, чому можливість увійти в чужу оселю ще не означає можливості стати рівним її господарям. Стежте за сходами, вікнами та дорогами між будинками. Важливо, хто дивиться на сад, а хто бачить вулицю майже з рівня землі. Архітектура впливає навіть на те, що для людини означає звичайна негода. Спільна функція двох фільмів — зробити видимими міські кордони. У «Ненависті» вони проходять через центр і передмістя, зустрічі з поліцією та чужі погляди. Тут кордон можна виміряти поверхами, часом дороги й наслідками одного дощу. Жанрові повороти краще залишити самому перегляду. Якою дорогою підеш: вулиці Парижа чи сходи Сеула?

🏙 «Ненависть» (La Haine, 1995) У понеділок Париж допомагав американцеві знайти себе. Сьогодні троє хлопців із передмістя спробують просто провести в ньому день. Туристичні буклети чомусь завжди обирають перший сюжет... Вінс, Саїд і Юбер живуть після ночі заворушень, серед злості, чуток і постійного очікування нового зіткнення. Матьє Кассовіц стежить за ними протягом доби й показує, як легко звичайне переміщення перетворюється на перевірку: хто ти, звідки прийшов, чого тут хочеш. Після «Труднощів перекладу» це точний і неприємний крок. Там незнання міста можна було пояснити приїздом з іншої країни. Тут герої розуміють мову, знають правила і саме тому гостро відчувають, як мало місця їм залишають. Що помічати: 🔍різницю між тим, як друзі займають кадр у своєму районі та в центрі; 🔍поїздки й очікування транспорту; 🔍годинник, який дробить день; 🔍зустрічі, де право бути присутнім доводиться захищати ще до початку розмови. Париж у цьому фільмі можна прочитати як набір доступів. Десь ти свій, десь небажаний, десь із тебе вже зробили висновки. Красиві фасади стоять на місці, тільки тепер ми помічаємо, хто проходить повз них вільно. Це центральний поворот маршруту: від особистого відчуття самотності до умов, які віддаляють людей одне від одного. Фільм різкий, із поліцейським насильством; легкого вечора не обіцяє. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🌃 Альтернатива - «Чунґкінзький експрес» (Chung Hing sam lam / Chungking Express, 1994) «Труднощі перекладу» залишають нас із приїжджими, які поки не вловили ритм Токіо. У Вонґа Карвая люди давно живуть у Гонконзі, знають дороги й усе одно примудряються розминатися з тими, хто їм потрібен. Тут самотність має дивні побутові звички. Хтось надає надмірного значення термінам придатності, хтось розмовляє з речами, а знайома пісня може займати в житті більше місця, ніж цілком реальна людина. Упізнав себе? Співчуваю, фільм тепер працюватиме точніше. Зверніть увагу на повторювані місця й дрібні зміни всередині них. Та сама закусочна, та сама квартира, інший час появи й можливість зустрічі вже змінилася. Рух натовпу та затримка одного погляду існують ніби на різних швидкостях. Це альтернатива про самотність серед постійної близькості чужих тіл і голосів. Вона рухливіша, грайливіша й дозволяє надії виникнути зі збігу. Для неї достатньо, щоб дві людини нарешті потрапили в один ритм. Якою дорогою підеш: безсоння Токіо чи нічний Гонконг?

🌆 «Труднощі перекладу» (Lost in Translation, 2003) Можна пролетіти пів світу, заселитися високо над містом і привезти із собою ту саму порожнечу. Просто тепер у неї кращий вид із вікна. Боб приїхав до Токіо працювати, Шарлотта — разом із чоловіком. Обоє опиняються між чужим розкладом і власним безсонням. Софія Коппола знаходить їх у місцях, де люди начебто мають відпочивати: готельний номер, бар, ліфт. Зручностей достатньо, відчуття свого місця бракує. Учора Париж відповідав на фантазії Гіла майже персонально. Сьогодні місто живе зі швидкістю, до якої герої ще не під’єдналися. У цьому розриві вони й помічають одне одного. Їм допомагає можливість побути поруч без готової ролі, яку зазвичай роздають робота й родина. Що помічати: 📌скло та відстань у готельних кадрах; різницю між спостереженням згори й виходом на вулицю; 📌паузи, у яких незручність поступово стає довірою. Особливо цікаво, як нічні походи змінюють їхню присутність у місті: вони починають брати участь у тому, на що раніше лише дивилися. І ще одна важлива річ: перед нами Токіо, побачений двома американськими приїжджими. Їхнє нерозуміння не пояснює всю Японію. Частина відстані народжується в самих героях із втоми, життєвої розгубленості та звички дивитися збоку. У маршруті це день самотності, яка допускає зустріч. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🚶 Альтернатива - «До сходу сонця» (Before Sunrise, 1995) Якщо після «Опівночі в Парижі» хочеться залишитися на європейських вулицях, але провести вечір із живими незнайомцями, вирушаємо до Відня. Джессі й Селін мають одну ніч. Річард Лінклейтер дає їм місто, у якому можна довго йти, зупинятися, говорити дурниці й раптом вимовляти щось значно важливіше, ніж планував. Знайомий жанр: вийшли ненадовго, випадково обговорили все життя. Зверніть увагу, як змінюється близькість залежно від місця. Вулиця дозволяє говорити на ходу, кабінка для прослуховування платівки змушує відчути мовчання, нова зустріч підкидає тему. Відень бере участь у розмові, хоча власних реплік не має. Функція та сама, що в основному фільмі: місто відкриває можливість іншого життя. Тут вона виникає між двома людьми й має дуже конкретний дедлайн — ранок. Ця тимчасовість надає звичайній прогулянці ваги, якої не забезпечить жоден список визначних місць. Якою дорогою підеш: нічний Париж чи піший Відень?

🌃 «Опівночі в Парижі» (Midnight in Paris, 2011) Гіл приїжджає до Парижа з нареченою, але головні стосунки в нього давно склалися з уявленням про Париж. Письменники, художники, нічні розмови — він знає, де й коли мав би бути щасливим. І Вуді Аллен надає йому рідкісну послугу: дозволяє перевірити фантазію на практиці. Тут цікаве саме те, як місто підхоплює бажання героя. Удень він мусить домовлятися з реальними людьми, витримувати чужі смаки й думати про майбутнє. Уночі отримує компанію, поруч із якою майбутнє начебто вже не потрібне. Воно все одно поступається прекрасно відредагованому минулому. Що помічати під час перегляду: початкову прогулянку камерою, яка спершу закохує нас у місто; різницю між денними маршрутами та нічними блуканнями; те, як легко захоплення чужою епохою звільняє героя від необхідності вирішувати щось у власній. Спробуйте також відділити бажання жити в Парижі від бажання бути там іншою людиною. У Гіла вони майже злилися. Красиве місто стає доказом, що десь існує правильна версія його життя, до якої залишилося лише знайти вхід. Саме тому починаємо тут. Поки місто доброзичливо виконує роль нашої мрії. Завтра опинимося в Токіо, який не читав наших побажань і взагалі має власні справи. Дивився — 🎉, Плануєш подивитись — 👍, Не твоє — 🤔

🎬 Кіномаршрут №16: Місто має на тебе плани Отже, вирушаємо гуляти. Хоча ближче до п’ятниці виникнуть питання, хто тут кого вигулює. Цього тижня дивимося, як місто змінює людину: дає їй мрію, залишає саму серед натовпу, визначає дозволені дороги й поступово добирається до уявлення про себе. «Опівночі в Парижі» → «Труднощі перекладу» → «Ненависть» → «Місто Бога» → «Темне місто». Понеділок — «Опівночі в Парижі» (Midnight in Paris, 2011). Починаємо з міста, яке обіцяє життя твоєї мрії. Особливо якщо ти переконаний, що народився не в той час, а всі цікаві люди встигли пожити до тебе. Вівторок — «Труднощі перекладу» (Lost in Translation, 2003). Після знайомого з книжок Парижа — Токіо, де ти поки не розумієш навіть ритму дня. Самотність у величезному місті іноді зближує краще за найдокладнішу анкету знайомств. Середа — «Ненависть» (La Haine, 1995). Повертаємося до Парижа. Тепер із передмістя, звідки до красивого центру треба подолати значно більше, ніж кілька станцій. Те саме місто — зовсім інше право почуватися вдома. Четвер — «Місто Бога» (Cidade de Deus, 2002). Район Ріо-де-Жанейро, де дорослішання швидко перетворюється на засвоєння чужих правил. Дивимося, як середовище звужує вибір — і де все-таки залишається можливість піти власною дорогою. П’ятниця — «Темне місто» (Dark City, 1998). Фантастичний фінал, у якому вплив міста на людину стає особливо буквальним. Спробуємо з’ясувати, скільки в нашому «я» — вулиць, кімнат і спогадів про них.